Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ

Статтю присвячено правовому регулюванню обов’язкового дактилоскопіювання державних службовців як механізму верифікації особи, забезпечення доброчесності та безпеки публічного управління. На основі порівняльно-правового та формально-юридичного методів проаналізовано законодавство України, держав-членів Європейського Союзу та Сполучених Штатів Америки щодо збирання й оброблення дактилоскопічних даних осіб, які обіймають або претендують на посади публічної служби. Систематизовано практику Європейського суду з прав людини у справах S. and Marper v. United Kingdom, Gaughran v. United Kingdom та рішення Суду справедливості Європейського Союзу у справі C-371/24 Comdribus. За результатами встановлено, що в Україні дактилоскопіювання під час вступу на публічну службу не передбачене жодним нормативно-правовим актом – ні для цивільних службовців, ні для поліцейських, ні для військовослужбовців, – що становить структурну вразливість системи доброчесності публічного управління. Підхід, відповідно до якого GDPR забороняє таку реєстрацію, визнано доктринально хибним: ст. 9(2)(g) GDPR прямо допускає обробку біометричних даних з мотивів суттєвого суспільного інтересу за наявності належної законодавчої основи. Обґрунтовано диференційовану модель запровадження дактилоскопіювання відповідно до стандартів Європейського суду з прав людини, Суду справедливості Європейського Союзу та GDPR. Виявлено специфічний вимір проблеми – ідентифікацію загиблих військовослужбовців – та запропоновано його нормативне вирішення. Сформульовано висновок, що ухвалення Закону України «Про біометричну реєстрацію» з диференційованим підходом до категорій посад, чіткими гарантіями захисту персональних даних і поетапним запровадженням є першочерговим законодавчим кроком