Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ

Після закріплення в Конституції 1996 року нового для України поняття “верховенство права” в сучасній вітчизняній доктрині сформувалося два основні підходи до його тлумачення: перший – через зміст і співвідношення понять “верховенство” та “право” (“інтегральний”); другий – через виокремлення елементів, складових і вимог верховенства права (“поелементний“). Конституційна реформа 2016 року змінила парадигму здійснення правосуддя: відповідно до нової редакції ст. 129 Конституції України, під час здійснення правосуддя суддя “керується верховенством права” (у попередній редакції – “підкоряється лише закону”). З огляду на це постала нагальна потреба з’ясувати, який з підходів до розуміння верховенства права є дієвим і практично застосовним для реалізації аналізованої конституційної норми. Метою статті є здійснення критичного аналізу наявних у національній юридичній науці підходів до розуміння верховенства права задля з’ясування, яким із них має керуватися суддя під час здійснення правосуддя, щоб дотриматися ст. 129 Конституції України. Методологія дослідження охоплювала низку загальнонаукових (аналіз і синтез, системний, узагальнення) та спеціальних (історико-правовий, порівняльно-правовий, логіко-юридичний) методів. Теоретичною базою дослідження слугували праці іноземних і вітчизняних учених, доповіді та дослідження, підготовлені під егідою Венеційської комісії щодо верховенства права, а також нормативно-правові акти. Наукова новизна дослідження полягає в тому, що здійснений аналіз джерельної бази щодо тлумачення верховенства права засвідчує її значне розширення впродовж останнього десятиліття. Аналіз нових джерел дає підстави для висновку, що найістотніше на вітчизняну наукову доктрину та правозастосовну практику вплинули документи “м’якого права”: Доповідь Венеційської комісії “Верховенство права” 2011 року та “Мірило правовладдя” (затверджений 2016 року Контрольний перелік питань для оцінки стану верховенства права). Доповідь 2011 року є результатом досягнення європейського консенсусу щодо розуміння верховенства права через його основні елементи, серед яких: законність, юридична визначеність, заборона свавілля, доступ до правосуддя, дотримання прав людини, заборона дискримінації та рівність перед законом. Закріплення в Кодексі адміністративного судочинства України 2005 року та Кримінальному процесуальному кодексі України 2012 року обов’язку суду враховувати практику Європейського суду з прав людини під час застосування принципу верховенства права сприяло осмисленню судами загальної юрисдикції верховенства права крізь призму його складових (елементів, вимог, аспектів), відображених у рішеннях Європейського суду з прав людини. Доповідь 2011 року та судове правозастосування дали змогу перевірити наявні в національній науковій доктрині підходи до розуміння верховенства права на відповідність підходу, який визнано консенсусним на європейському рівні (у системі Ради Європи), та дійти висновку про хибність і безперспективність “інтегрального” підходу. Аналіз наукових публікацій за останні кілька років засвідчує зміну вектору вітчизняної наукової доктрини та відхід від “інтегрального” підходу до розуміння верховенства права на користь “поелементного” (який, імовірно, буде визначальним). Висновки. Судам під час здійснення правосуддя в Україні слід керуватися розумінням верховенства права, яке закладено в Доповіді 2011 року. Питання обрання підходу до тлумачення верховенства права видається вичерпаним, а фокус наукових досліджень слід змістити на аналіз елементів чи конкретних вимог верховенства права, тим часом використовуючи контрольні питання (“еталонні тести”) “Мірила правовладдя”