Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ

Мета і завдання статті полягають у здійсненні аналізу положень радянської та пострадянської міжнародно-правової доктрини щодо участі міжнародних організацій в процесі міжнародної правотворчості; дослідження підходів до правотворчості міжнародних організацій, розроблених у західній юридичній науці. Методологія. На підставі порівняльно-правового, системного, гносеологічного, феноменологічного та інших методів висвітлено особливості правосуб’єктності міжнародних організацій, насамперед як учасників міжнародного правотворчого процесу, основні підходи до їх визначення, відмінності у вимірах (пост)радянської та західної юридичної науки. Наукова новизна. Здатність міжнародної міжурядової організації створювати внутрішнє право не завжди розглядалося в радянській і вітчизняній науці як доказ участі організації в процесі міжнародної правотворчості. Водночас у західній доктрині правотворчість міжнародних міжурядових організацій здебільшого трактують у світлі теорії принципала-агента та функціонального підходу. Міжнародні неурядові організації не визнані безпосередніми учасниками міжнародної правотворчості як у західній, так і в (пост) радянській юридичній науці. Висновки. Правосуб’єктність сучасних міжнародних міжурядових організацій демонструє низку проблемних аспектів, які потребують належного вивчення, комплексного дослідження. Іноземні учені-юристи менше акцентують увагу на аспекті діяльності міжнародних міжурядових організацій у межах установчих актів і позитивніше ставляться до виходу за них, а на пострадянському просторі ставлення до перевищення обсягів нормотворчої компетенції більш критичне