Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ

Метою статті є аналіз кримінального процесуального законодавства України щодо інституту вручення письмового повідомлення про підозру як невід’ємної складової здійснення повідомлення особі про підозру, а також встановлення актуальних теоретичних і практичних проблем під час застосування такої новели законодавства, як набуття статусу підозрюваного особою, місцезнаходження якої не встановлено. Методологія. З огляду на мету, специфіку об’єкта й предмета дослідження обрано методологічний інструментарій. Під час дослідження використано систему методів наукового пізнання: формальної логіки (абстрагування, аналогію, дедукцію, індукцію, синтез) – для з’ясування змісту досліджуваного питання; метод системного аналізу – для окреслення напрямів удосконалення кримінального процесуального законодавства України; теоретичний – у процесі дослідження наукової та навчально-методичної літератури. Наукова новизна публікації полягає в системному аналізі кримінального процесуального законодавства України в контексті вимог міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, й у визначенні теоретичних і практичних проблем, без подолання яких процесуальна діяльність сторони обвинувачення під час вручення письмового повідомлення про підозру як невід’ємної складової здійснення повідомлення особі про підозру не буде відповідати завданням кримінального провадження та гарантіям, визначеним міжнародними договорами. За результатами здійсненого дослідження сформульовано висновки: 1) положення ч. 1 ст. 42 Кримінального процесуального кодексу України (в редакції Закону № 1689-VII від 7 жовтня 2014 року), які визначають, що підозрюваним є особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй унаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення в спосіб, передбачений Кримінальним процесуальним кодексом України для вручення повідомлень, не підлягають застосуванню, оскільки суперечать міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, – Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року; 2) неможливість повідомлення особи про підозру, місцезнаходження якої невідоме, суперечить публічному інтересу щодо захисту особи, суспільства й держави від кримінальних правопорушень, забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування. Тому необхідно розробити цілісний проєкт комплексних змін, які врахують практичний досвід застосування та зможуть забезпечити баланс приватних і публічних інтересів у кримінальному провадженні, відповідатимуть Конституції України, ст. 6 Конвенції та прецедентній практиці Європейського суду з прав людини